Читати детальніше

Чарівна Венеція, або подорож з відтінками романтики, історії та пригод

Чарівна Венеція, або подорож з відтінками  романтики, історії та пригод

Побувати у Венеції – це немов здійснити мандрівку в часі та повернутись на 500-600 років назад, в епоху доблесті, вишуканості та гуманізму, в епоху відому нам, як Ренесанс. Побувати у Венеції – це власноруч доторкнутись до історії, познайомитись з особистостями, які сьогодні живуть лише на сторінках історичних підручників. Подорож до Венеції – це більше ніж просто мандрівка, це екскурсія у минуле, до витоків того, що сьогодні прийнято називати Європейською цивілізацією.

У місті на воді, принаймні, в його історичній частині, майже все лишилось таким, як півтисячоліття тому. Кожна вулиця, кожен міст та будинок буквально дихають минулим. Коли прогулюєшся затишними венеціанськими вуличками то мимоволі знайомишся з їх героями. Ось будинок, де колись жив відомий мандрівник Марко Поло, а це – консерваторія, в котрій у юнацькі роки практикувався геніальний композитор Антоніо Вівальді, а ось вязниця, де утримували авантюриста Джакомо Казанову…

А ще Венеція – це місто кохання. І не лише тому, що вона приваблює закоханих з усього світу, але й тому, що сама закохує у себе гостей. Для туриста тут дуже багато спокус. Чи варто розповідати, які враження залишає велич та розкіш місцевих соборів? А прогулянка венеціанськими каналами на гондолі? А смак справжньої італійської кави?

Неможливо побачити Венецію й не перейнятися її дивовижною атмосферою. А перейнявшись, неможливо не полюбити це казкове місто.

 Перше знайомство

 Воно немов перше кохання – залишає по собі найяскравіші спогади. Причому, знайомитись з містом починаєш вже на борту літака. Саме з гори відкривається дивовижної краси краєвид на Венеціанську лагуну. До слова, Венеція – це місто, яке складається з десятків островів, а сама лагуна налічує більше сотні клаптиків суходолу і наразі лише незначна їх частина заселена.

У минулому могутня Венеціанська республіка володіла колоніями далеко за межами Італії. Сьогодні ж Венеція скромно розміщується на вже згаданих острівцях та материковій частині. На материку розташовані промислові об’єкти регіону Венето, а також міжнародний аеропорт імені Марко Поло. Щоденно місцеві прикордонники радо вітають тисячі гостей з різних країн. Ми не стали виключенням – перевірка документів зайняла не більше двох хвилин, нам побажали хорошого відпочинку і відпустили на всі чотири сторони. 

Дістатися до історичної (острівної) частини Венеції можна двома способами – морем та суходолом. Ми обрали перший варіант. Квитки на пасажирський човен придбали прямо в аеропорту і за десять хвилин вже були біля причалу. Сама поїздка принесла лише позитивні емоції – доїхали швидко та з комфортом. Краєвид, який відкрився на місто з боку Адріатичного моря, майже нічим не поступався тому, що ми бачили з висоти пташиного польоту.

І от, настав той момент, коли ми причалили до Венеції. Ви, мабуть, хочете дізнатися, якими були мої перші враження? А я вам нічого не скажу! Нічогісінько! Нехай це стане мотивацією побачити Венецією тим, хто там ще не був. А тим, хто вже бував, і казати нічого непотрібно. Вони розуміють, що словами цього захвату не описати. А з боку це має такий вигляд - перші п’ять-десять хвилин туристи просто бігають вперед-назад і натхненно фотографують усе підряд. Тут все викликає захоплення – кожен собор, пам’ятник та місток, кожен канал та гондола.

 Заблукати у Венеції

 Це обов’язкова частина туристичної програми і, швидше за все, ви її  мимоволі виконаєте вже у перший день приїзду. Не допоможуть цього уникнути ані GPS, ані паперова карта. Канали, вулички, провулки, повороти, тупики… Ми блукали десь з годину, доки знайшли наш готель. І знаєте, це була наша найкраща година у Венеції. Адже ми не лише зробили більше сотні чудових знімків, ми ще й побачили справжню, нетуристичну, Венецію. А взагалі, місто на воді не дуже велике, його площа не перевищує 11 км². Тому заблукати надовго не вийде, рано чи пізно потрапити в одну з туристичних артерій.

Ще раз повторюся – Венеція вражає з перших хвилин знайомства. Найперше увагу мандрівника привертає вичурна архітектура. Тут надзвичайно багато соборів і майже всі вони оздоблені у найкращих традиціях Ренесансу. А ще тут мешкають найприємніші у світі люди! Щира доброзичливість та життєрадісність, цілковита розслабленість і невимушеність у кожній дії – це визначальні риси характеру місцевих жителів.

 Українська музика на Площі Святого Марка

           В перший же день знайомства з Венецією ми вирішили прокататись головною транспортною артерією міста – Гранд-каналом. Катались на вапоретто, це щось на зразок прогулянкового катеру. Загалом, вапоретто – то єдиний спосіб швидко та недорого переміщуватися містом і островами лагуни, але про це я розповім трохи згодом.

Вздовж Гранд-Каналу, котрий по-суті є протокою між двома окремими островами міста, розташовані розкішні будівлі – палаццо, які раніше слугували родовими маєтками венеціанських вельмож. Таких палаццо тут розміщується більше сотні. Сьогодні в них функціонують фешенебельні готелі та торгівельні центри. Сказати, що краса та вишуканість місцевої архітектури вражає – не сказати нічого. Ледь не кожна будівля на Гранд-каналі – витвір архітектурного мистецтва. І мова не лише про палаццо. Не меншого захоплення заслуговує і міст Ріальто – збудований у другій половині XVI століття і до 1854 року діючий у статусі єдиного мосту на Гранд-каналі. Площа біля Ріальто є однією із головних центрів торгівлі та туристичного життя Венеції. З мосту відкривається чудовий краєвид на канал. Поруч з мостом є торгівельний центр «T Fondaco Dei Tedeschi». Головна його принада – тераса, обладнана на даху будівлі, на котру безкоштовно може піднятися кожен охочий. А оскільки висоток у Венеції немає, з тераси можна побачити практично все місто.

Наступною нашою зупинкою на Гранд-каналі стала Площа Святого Марка. Вона є головною туристичною принадою Венеції, її візитівкою. Тут відбуваються усі вагомі культурні заходи та урочисті події. На площі розміщені найзнаменитіші венеціанські пам’ятки: Палац дожів, Базиліка Святого Марка та Кампаніла. Вони захоплюють своєю величчю, красою та художньою досконалістю. І звісно, у кожної з цих пам’яток є власна історія віком у сотні років. Так, для прикладу, будівництво Базиліки розпочали ще у 829 році. Вона слугувала сховищем для мощів апостола Марка, які були привезені до Венеції з Александрії. Рятуючи християнську святиню від войовничих мусульман, венеціанські купці забрали мощі та перевезли їх у своє місто. Щоб перенести реліквію на корабель, купцям навіть довелося вдатися до хитрощів: тіло євангеліста поклали у великий кошик і зверху покрили свинячими тушами, до яких мусульмани не торкалися навіть при митному огляді. Після перевезення мощів до Венеції, апостол Марк отримав статус покровителя Венеції. А символом міста став супутник цього євангеліста – крилатий лев. Події пов’язані з порятунком мощів святого, сьогодні зображені на фресках фасаду базиліки та в інтер’єрі собору.

Чи варто казати, що Площа Святого Марка – це найбільш залюднена локація Венеції? Життя тут вирує з раннього ранку до пізньої ночі. Музеї, галереї, ресторанчики, магазини, сувенірні кіоски - вдень та увечері на площі яблуку ніде впасти.

Мені Площа Святого Марка запам’яталася помпезною архітектурою, Палацом дожів, засиллям китайських туристів та дуже смачною локшею, яку готують у ресторанчику «Dal moro's fresh pasta to go», що розташовується неподалік площі. Цікавим відкриттям стало те, що кухарями та адміністратором у цьому закладі працюють українці. Почувши рідну мову, хлопці радо зустріли земляків українською музикою. Уявіть собі,  у самому серці славетного італійського міста для українських гостей лунають треки «Скрябіна» та «Каzки»! Дуже незвично, але вкрай приємно! А взагалі, українців в Італії працює та мешкає надзвичайно багато. Ми зустрічали українських продавців в Duty Free, консультантів у сувенірних та продовольчих магазинах, кухарів та хатніх робітниць. У кожного з них власна історія приїзду в Італію, але одна спільна мрія. Думаю, здогадуєтесь яка.

 З палацу та й до вязниці

 Неодмінним пунктом туристичної програми у Венеції вважається відвідування Палацу дожів. І недаремно, адже розкіш та художня вишуканість палацу викликає неабияке захоплення, а можливість побачити древні реліквії на власні очі – цінніше за будь-яку теоретичну інформацію.

Своєю назвою палац зобов’язаний титулу венеціанських дожів – верховних правителів держави часів республіки. Історія будівництва сягає початку IX століття. Як і Базиліка Святого Марка, Палац дожів будувавсь та оздоблювався протягом багатьох століть. Спочатку на місці палацу розміщувалася фортеця, а от сучасну будівлю звели у XV столітті. Для спорудження та оздоблення фасаду запрошувалися найкращі італійські майстри.

Екскурсія палацом розпочинається з внутрішнього двору. Найперше, що привертає увагу туриста, - велика бронзова криниця «veradapozzo», розміщена в центрі подвір’я. Криниця вирізняється чудернацьким декоруванням, але насправді, як й всі інші криниці Венеції, є лише резервуаром для збору прісної води.

З внутрішнього двору до Палацу ведуть мармурові «Сходи Гігантів». На верхньому майданчику сходів встановлені кремезні статуї давньоримських богів Марса і Нептуна. Взагалі, викликає захоплення те, наскільки гармонійно італійці поєднували у мистецтві язичницькі мотиви та християнську догматику. За часів республіки, на верхньому майданчику сходів відбувалися усі офіційні церемонії. Найурочистішою з них було вінчання дожа. Тоді сходи перетворювалися на гігантський трон, а найстарший член Великої Ради покладав на голову нового правителя дорогоцінний головний убір – символ влади дожа.

Сходи Гігантів ведуть у криту галерею другого поверху. А до парадних залів палацу можна піднятися «Золотими сходами». Вкриті позолоченою ліпниною, за старих часів вони призначалися виключно для поважних осіб. «Золотими сходами» потрапляємо до «Зали Великої Ради», де встановлено трон дожа і крісла шести членів Малої Ради.

Окрім залів, у палаці розміщуються численні експозиції холодної та стрілецької зброї, лицарських обладунків, старовинних статуй та фресок. А через Міст Зітхань з палацу можна потрапити прямісінько до в’язниці, саме до тієї в’язниці, де колись відбував покарання Казанова. Й хоча в цих казематах вже давно не утримують в’язнів (тепер це лише частина музейного комплексу), відверто кажучи, – там і досі панує гнітюча атмосфера. Мені хотілось якнайшвидше повернутись назад до палацу.  

Гуляючи залами Палацу дожів, ти ніби розчиняєшся в них ­­– втрачаєш відчуття реальності та плину часу, здійснюєш мандрівку в епоху Веронезе та Тіціана, усвідомлюєш, наскільки швидкоплинне людське життя і наскільки безсмертні творіння людського генію.

 Середньовічна скловарня, цвинтар-музей та кольоровий острів

 Венеція пропонує своїм гостям ще одну розвагу - прогулянку островами лагуни на вапоретто. Відвідати варто щонайменше два острови – Мурано та Бурано. Перший - всесвітньо відомий центр виробництва художнього скла. Свого часу, венеціанська влада настільки боялася розсекречення рецепту виготовлення високоякісного скла, що перенесла все виробництво з основного острову до Мурано. Протягом тривалого часу доступ туристів сюди був суворо забороненим. Але все це лишилось у минулому, сучасний Мурано - центр туризму й торгівлі. Саме тут можна придбати якісні вироби з муранського скла. Вибір дуже різноманітний – від дрібних брелків до величезних статуеток та люстр. І, до речі, тутешні ціни порадували навіть таких бюджетних туристів, як ми.  А ще, на Мурано можна абсолютно вільно відвідати діючу скловарню та побачити процес виробництва скла за традиційною технологією, сформованою ще у середньовіччі. Те, що колись трималося в таємниці, стало туристичною принадою. Поряд зі скловарнею функціонує тематичний музей, де ще раз можна переконатися в небувалому професіоналізмі венеціанських майстрів.

Наступним островом нашої маленької морської прогулянки став Бурано. Туристи приїздять сюди з єдиною метою – зробити яскраві знімки. При цьому на острові немає ані помпезних соборів, ані вишуканих палаццо, музеїв та галерей. Туристів сюди принаджують кольорові будиночки. Річ у тім, що острів знаходиться досить далеко від історичної частини Венеції. Це невеличке рибацьке селище. Тут живуть напрочуд кмітливі люди, котрі збагнули, що однією рибалкою не збагатишся. Розфарбувавши свої будинки яскравими барвами й перетворивши похмуре селище на казкове містечко, місцеві мешканці додали Бурано до списку обов’язкових локацій венеціанського вікенду. Тому туристів тут завжди вдосталь. І саме фотки із Бурано стають найбільш яскравими та чудернацькими світлинами подорожі. Веселковий острів додав барв й нашій мандрівці.

Є на Бурано ще дві родзинки – буранське мереживо та нахилена під чималим кутом дзвіниця Сан-Мартіно висотою 53 метри. Дивлячись на неї, мимоволі згадуєш Пізанську вежу. «Падаючі» дзвіниці в Італії не така вже й рідкість.

До речі, венеціанці дуже люблять собак. Ледь не кожен другий мешканець міста на воді має собаку. За чотири дні перебування у Венеції ми побачили всі відомі нам породи. Але, при цьому, не бачили тут жодного кота. Натомість на Бурано мешкає надзвичайно багато котів й майже немає собак. Більше того, кіт є офіційним символом цього острову.

Окрім островів Мурано та Бурано, варто відвідати ще одну цікаву локацію: Сан-Мікеле – острів кладовище. Візуально цей цвинтар більше нагадує музей – античні статуї, фамільні склепи, ренесансна церква Сан-Мікеле ін Ізола. До речі, ця церква вважається одним із найперших зразків архітектури Відродження. Раніше на острові знаходився ще й чоловічий монастир, але сьогодні весь Сан-Мікеле відведено під цвинтар, який розділено на три частини: католицьку, православну та протестантську. Не подумайте, що я люблю гуляти кладовищами, просто Сан-Мікеле зовсім не схожий на звичне кладовище, острів більше нагадує гігантську капсулу часу.

Бажаючим сумістити пізнавальний відпочинок з пляжним варто відвідати острів Лідо. Тут знаходиться широка берегова лінія з чудовим пляжем та чистою водою. Нам, на жаль, не вдалось похлюпатись у водах Адріатики, адже наша мандрівка відбувалася в березні й вода була досить прохолодною.

 Не гайте час

 Побувати у Венеції й не покататись на гондолі – неприпустимо. Так ми вирішили і в останній вечір нашої мандрівки гайнули розважатись у найбільш традиційний для цього міста спосіб. Захід сонця, Гранд-канал, спів гондольєра, романтична атмосфера… Але не все так класно. Скажу, що на нас одразу чекав «облом». Виявилось, що у вечірній час катання на гондолі коштує на порядок дорожче, аніж вдень. Тому недешева розвага перетворилась на дуже недешеву. Сторгуватися тут також не вийде, це вам не Азія. Вартість катання на гондолі чітко регламентується місцевою владою і жоден гондольєр не «скине» ціну ні на євро. Тому або плати, або йди… кататись на вапоретто. Брати «попутників», аби розділити витрати, ми також не захотіли, адже про романтичну атмосферу довелося б забути. Загалом, враження від поїздки на гондолі залишились двозначні. З одного боку – унікальна краса венеціанських каналів тішить око, а з другого – жодних нових чи яскравих емоцій від таких «покатушок» я не отримав. Чи варта була ця розвага своїх грошей? Мабуть, що ні.

Окремої уваги туриста, котрий опинився в Італії, заслуговує місцева кухня. Вона тут на висоті. Піца, паста, морепродукти, тістечка – дуже поверхневий перелік того, що ми скуштували. Вибір продуктів настільки великий, що, якби нам запропонували скуштувати усі запропоновані страви в усіх варіаціях, то, мабуть, на це не вистачило б й року. Окремої згадки заслуговує італійське морозиво. Воно смачнюще! А ще сподобався місцевий алкогольний напій – апероль. Американська письменниця Елізабет Гілберт у романі «Їсти, молитися, кохати» позиціонує Італію з гастрономічним раєм. І знаєте, зовсім недаремно.

Найскладнішим у нашій подорожі до Венеції виявився від’їзд. Хотілося залишитися ще хоча б на декілька днів чи тижні, а можливо, й на довше. Це була перша мандрівка, коли я зізнався дружині, що хочу зостатися жити за кордоном – тут, у Венеції. Я закохався в це місто. Закохався у його вишуканість та красу, у його привітність та гуманізм, у доброзичливість й щирість місцевих жителів, у їхнє ставлення до власної історії, у той стиль життя, котрого вони дотримуються… Прощатися було складно.

 А тепер «ложка дьогтю» - за висновками вчених, вже за декілька десятиліть на Венецію очікує цілковите затоплення. Щорічно рівень світового океану невпинно зростає і поглинає все більше венеціанської землі. Боляче усвідомлювати, що вся та краса може опинитися на морському дні. Тож, друзі, не гайте часу та рушайте до Венеції. Прокатайтесь Гранд-каналом, погодуйте голубів на Площі Святого Марка, відвідайте музеї та собори, зробіть яскраві фото на острові Бурано, або ж просто гуляйте містом, знайдіть віддалену від туристичних маршрутів вуличку, помилуйтесь морськими пейзажами, випийте італійської кави у затишній сімейній кав’ярні. Дозвольте собі слабкість – закохайтесь у Венецію!