Читати детальніше

ОДНОГО РАЗУ В ІЗРАЇЛІ: історія черкаського мігранта

ОДНОГО РАЗУ В ІЗРАЇЛІ: історія черкаського мігранта

Буває так, що випадкова зустріч або неочікувана знахідка можуть докорінно змінити людське життя. Буває так, що відголоски минулого, лунаючи крізь віки та покоління, доленосно вриваються у наше сьогодення. Це історія про незаплановану еміграцію та примхи долі, про нездійснену мрію, про пошуки правди, про жахи минувшини та мрії про краще майбутнє.

Більшість заробітчан повертається

Емігрант – це… Хто це? Визначень терміну «емігрант» існує багато, але жодне не розкриває усієї повноти його змісту. Адже, емігрант – це, в першу чергу, людина з непростою долею. Кожен, хто вирішив шукати щастя на чужині, має власну історію зі своїми наболілими проблемами та гнітючими переживання, оповиту обставинами, які підштовхнули покинути рідну домівку, люблячу родину, друзів, знайомих, змінити звичний спосіб життя. Еміграція – це крок у невідоме, крок назустріч чужому й непізнаному.

На жаль, явище трудової міграції торкнулося багатьох українців. Вітчизняні заробітчани допомагають долати дефіцит робочої сили в Польщі, Чехії та Фінляндії. За даними інформаційно­аналітичного порталу Bloomberg, лише у Польщі зареєстровано 1,5 мільйона українських робітників, і ще півмільйона українців працюють там без реєстрації. Трудова міграція набула настільки широкого розмаху, що вже не пройдеш вулицями міста, аби не почути розмови про зарплати в злотих, оформлення трудових віз та вимоги до знання іноземної мови. У кожного свої причини шукати заробітку за кордоном: хтось мріє придбати власне житло, комусь не вистачає на навчання дітям, а комусь просто не хочеться працювати «за мінімалку». Проте в більшості випадків трудові мігранти повертаються назад, на Батьківщину, а отримання іноземного громадянства не стає пріоритетом. Для прикладу, в Італії я познайомився з жінками, які працюють там від початку 90­х років. З розмови дізнався, що вони вже заробили на житло для дітей та онуків, а тепер накопичують гроші на безбідну старість, провести котру планують в Україні. Але сьогодні мова піде не про них. Герой моєї розповіді не схожий на звичайного заробітчанина. Черкащанин Олексій Антоненко вирішив не просто підзаробити «за бугром»: чоловік наважився змінити своє життя кардинально.

Усе змінила одна фотографія

– І от стою я біля реєстраційної стійки в аеропорту і розумію, що позаду лишилося усе моє життя: рідне місто, де минули дитинство та юність, колишня робота, колеги, друзі. Попереду лише невідомість. Знаєте, це доволі моторошні думки, – пригадує Олексій. – Одне діло, наважитися на таку авантюру в молодому віці, коли тебе нічого не тримає, але змінити громадянство у віці зрілому – це дійсно важкий крок.

До речі, про переїзд за кордон Олексій ніколи не мріяв, і тому наважився на це не віддразу. Чоловік каже, що його життя змінила випадкова фотографія.

– Одного дня, перебираючи речі у батьківській хаті, я натрапив на фотоальбом зі старими знімками. Переглядаючи світлини, мені на очі потрапила пожовкла від часу фотографія моїх дідуся та бабусі. Це було єдине фото з дідусем – він прожив коротке життя, загинув у 1941­му у віці 25 років, – розповідає Олексій. – Я ніколи його не бачив й мені здалося прикрим, що нічогісінько про нього не знаю: де він загинув, за яких обставин. Єдиним, що було відомо напевно, – це його ім’я, дата народження та рік смерті. А ще, пригадую, як в дитинстві бабуся розповідала мені, що дідусь мав мрію – побачити та доторкнутися до Стіни Плачу, що в Єрусалимі. Дивна мрія – думав я.

Час ішов, а знайдена фотографія не давала Олексію спокою. Переглядаючи її ледь не щодня, чоловік вирішив дізнатися про свого діда все, що можна. Спершу Олексій звернувся до обласного архіву. Пошукова робота тривала декілька місяців. За цей час вивчив тисячі документів, опрацював матеріали офіційних видань та підпільного листування. Мозаїка поволі складалася. Кропітка робота врешті­решт принесла свій результат – Олексію відкрилася жахлива правда. У кінці серпня 1941 року його діда розстріляли нацисти. Вбили по­звірячому, вбили лише за те, що він був іудеєм.

Знахідка шокувала Олексія, перевернула його життя догори дриґом. Тепер він не міг думати ні про що інше, не міг викинути з голови цю історію. Постійно згадував слова бабусі про дідову мрію, а нестерпна гіркота підступала до горла – йому так і не вдалося її здійснити.

Репатріація

Олексій з головою поринув у книги та Інтернет. Вивчав події Другої світової війни, Голокосту та історію Ізраїльської держави. Для чого все це, він і сам не знав. І ось одного разу чоловік натрапив на цікаву інформацію.

– На одному з форумів я дізнався, що Ізраїль проводить активну та послідовну політику репатріації. Репатріація – це діяльність, направлена на повернення євреїв та їх нащадків до Ізраїлю та надання їм громадянства з усіма необхідними правами й свободами, – пояснює Олексій. – За ізраїльськими критеріями, до категорії потенційних репатріантів належать не лише етнічні євреї та їхні діти, але й онуки. А це вже надавало мені право звернутися до ізраїльського посольства.

Звісно, спочатку це була лише примарлива ідея, про яку Олексій нікому не розповідав. Але чим більше чоловік довідувався про Ізраїль, тим більше хотів туди потрапити.

– На профільному форумі я познайомився з багатьма цікавими людьми. Усі вони були репатріантами, які успішно емігрували до Ізраїлю. Одеса, Київ, Біла Церква, Мінськ, Вільнюс… географія вкрай широка, були навіть репатріанти з Черкас. Кожен з них пройшов свій шлях і саме їхні історії надихнули мене на крок у невідоме, – зізнається Олексій. – У подальшому ці люди стали моїми друзями. У їх товаристві я знайшов і душевну підтримку, й реальну допомогу.

Підготувавши необхідні папери та записавшись на прийом до ізраїльського посольства, Олексію лишалось лише чекати.

– Будь, що буде – так я вирішив. Та й, відверто кажучи, вагомих підстав залишатися у мене не було – батьки померли, діти вже були дорослими, а робота повністю не задовольняла фінансових потреб, – повідав герой історії.

У посольстві все пройшло не так «гладко», як того хотілось Олексію. Зібраних документів виявилось недостатньо, аби підтвердити право на репатріацію. Чоловіку дали півроку, щоб владнати справи з паперами та подати їх на розгляд повторно.

Розчарований Олексій повернувся до Черкас і вже хотів відмовитись від задуманого, але на очі потрапила фотографія дідуся.

– Він так мріяв побачити Стіну Плачу… мріяв, але не зміг… – подумав Олексій.

Для пошуку необхідних документів наш герой знову звернувся до архіву, а також «підключив» своїх нових друзів з Ізраїлю. Саме вони проконсультували Олексія, які папери треба зібрати та як поводити себе під час співбесіди у посольстві.

– Вдруге було не так лячно, – сміючись розповідає чоловік. – Погодивши документи, мене запросили на співбесіду з консулом. Наш діалог відбувався у досить невимушеній атмосфері – посадовець часто жартував, розпитував про мої плани на майбутнє. Я, у свою чергу, говорив з ним цілком відверто. І не дарма, за щирість мене винагородили! Через декілька днів після співбесіди я отримав повний пакет документів репатріанта. Дорога до Ізраїлю була відкрита.

У цій історії окремої згадки заслуговує підтримка репатріантів громадськими організаціями Ізраїлю. В Україні функціонує щонайменше дві такі організації – Сохнут­Україна та Фонд Дружби. Вони надають консультації та методичну підтримку репатріантам, допомагають їм з пошуком житла та роботи в Ізраїлі. Роблять все для того, аби після переїзду людина не відчувала себе покинутою й нікому непотрібною. Більше того, за потреби навіть допомагають фінансово. Так, Фонд Дружби оплатив Олексію авіаквиток.

Та незважаючи на все, дорога до Землі Обітованої не обійшлась без хвилювання та душевних вагань.

– І от, стою я біля реєстраційної стійки в аеропорту і розумію, що позаду лишилося усе моє життя…

Нестерпна спека, кашрут, шабаш

Ізраїль зустрів Олексія пекельною спекою. Стовпчики термометрів нерідко досягають тут граничних максимумів. Літо в Ізраїлі надзвичайно сухе та спекотне. Виходити надвір в обідній час – небезпечно для життя, адже навіть короткотривала прогулянка під палючим сонцем може призвести до сонячного або теплового ударів. І це не кажучи про опіки шкіри, які Олексій отримав уже за першу годину перебування на історичній Батьківщині.

Та нелегка акліматизація – це не єдині труднощі, з якими зіштовхуються репатріанти. Чи не найбільшою проблемою став пошук житла.

– Нерухомість в Ізраїлі дуже й дуже дорога, – розповідає Олексій. – Вартість однокімнатних квартир тут стартує від двохсот тисяч доларів. Таких грошей я звісно ж не мав, тому варіант купівлі власних квадратних метрів відпав одразу. Оренда теж не дешеве задоволення, але з цим мені допомогли мої нові друзі. Попри те, що оселився я за межами столиці, вартість оренди однокімнатної квартири площею 40 м2 мені щомісячно обходиться в тисячу доларів. Ви, мабуть, подумаєте, що це дуже дорого, але, за ізраїльськими мірками, це був вкрай вигідний варіант. 

Сьогодні Олексій проживає у містечку Рішон-­ле-­Ціон, що знаходиться за дванадцять кілометрів від Тель­Авіву. Місто розташоване в мальовничій місцині на березі Середземного моря.

– Хороше місто, чимось нагадує Черкаси, – зізнається Олексій. – А ще тут доволі легко знайти роботу. Я знайшов роботу вже на другий тиждень перебування в Ізраїлі. Працюю за професією – помічником кухаря в ресторані місцевого аеропорту. Спочатку було складно: робочі зміни в дванадцять годин, лише один вихідний на тиждень, обідньої перерви взагалі немає, лише короткі «перекури». Інколи працювати доводилося зовсім без вихідного й у нічний час. Але зарплатня хороша. Сьогодні я вже звик до такого інтенсивного ритму і своєю роботою цілком задоволений.

А от до чого Олексій звикнути не може й досі, то це до місцевих традицій.

– У перший місяць знайомства з Ізраїлем я пережив, як­то кажуть, культурний шок, – розповідає репатріант. – Уявіть собі, у п’ятницю ввечері тут закриваються всі магазини та ринки, всі аптеки, усі торгівельні та розважальні заклади, повністю зупиняється громадський транспорт. Починається єврейське щотижневе свято шабаш (інколи кажуть шабат). У шабаш забороняється виконувати навіть найпростішу роботу. З одного боку це добре, бо якщо згідно з графіком ти зобов’язаний вийти на роботу, то тобі офіційно дозволено байдикувати! З іншого – в шабаш не працює громадський транспорт, тому дістатись де­інде буде проблематично. Навіть такі екстрені служби, як швидка допомога, рятувальники та лікарні працюють у «лайт» режимі (полегшений, довільний). Звучить дивно, але це правда. А ще в Ізраїлі існує поняття кашруту, що передбачає ряд обмежень у харчуванні й технологіях приготування та зберігання їжі. Для прикладу – згідно з кашрутом, молочні та м’ясні продукти не можна готувати на одній плиті або зберігатися в одному холодильнику.

Ізраїль сповнений чудернацьких особливостей та забобонів. Так, новий день тут починається ввечері, робочий тиждень у неділю, а кухарем може стати лише єврей по материнській лінії. Але в цілому, Ізраїль – це країна інновацій, прогресу та високих стандартів.

– Надзвичайно вразило ставлення до репатріантів та їх потужна підтримка владою. Цю підтримку я відчуваю від самого першого дня й дотепер, – розповідає Олексій. – Широке коло соціальних допомог, матеріальна підтримка, звільнення від сплати частини податків, безкоштовне медичне страхування, безкоштовні курси з івриту – це лише незначний перелік пільг, передбачених для репатріантів. А ще мене здивував надзвичайно високий рівень національної свідомості ізраїльтян. Так, служба в армії тут почесний обов’язок кожного громадянина, незалежно від соціального статусу. «З­під палки» до армії нікого заганяти не потрібно. Навпаки, юнаки хвилюються, аби пройти медичну комісію й таки стати до служби. Також дуже відповідально ізраїльтяни ставляться до політичних виборів. у день виборів у країні оголошується додатковий вихідний, аби громадяни зробили зважений та обдуманий вибір. Про підкупи та продаж голосів в Ізраїлі навіть не чули.

Одна мрія – дві долі

Нове життя затягнуло Олексія – робота, друзі, мовні курси… Наш емігрант почав забувати, що саме привело його в Ізраїль, аж поки на очі знову не потрапила доленосна світлина дідуся.

– Стіна Плачу, я маю її побачити, – твердо вирішив Олексій. 

– Взагалі для іудеїв Стіна Плачу – це одна з головних національних і духовних святинь. Вона є рештками древнього єрусалимського храму, збудованого ще в середині першого тисячоліття та зруйнованого римлянами через 69 років після народження Христа. Здавна храм був центром паломництва вірян. Глибоке релігійне значення цього місця збереглося й до наших днів. Паломництво та молитви не вщухають тут цілорічно. Тут ніколи не буває малолюдно, навіть вночі.

– Це місце сповнене фантастичною енергетикою, – захоплено розповідає Олексій. – Тут завжди багато вірян та простих туристів, але при цьому не відчувається перевантаженості. Навпаки, це дуже натхненне, медитативне місце. А ще, кажуть, якщо залишити листівку з бажанням у шпарині стіни, то твоє бажання, якщо воно справжнє і благородне, обов’язково здійсниться.

І ось доля привела Олексія до найбільшої святині іудеїв. До того місця, де мріяв побувати його дідусь. Тій мрії не судилося збутися – трагічна доля стала цьому на заваді. Але мрія не померла, не канула у забуття, вона об’єднала два життя спільною метою.

– Я вже точно й не пам’ятаю, скільки часу провів біля стіни, мені здавалося, що його відлік зупинився, – пригадує Олексій. – Знаєте, це дивне відчуття, яке дуже складно пояснити – коли я доторкнувся до Стіни Плачу, то відчув, що був не сам. Ніби зі мною поруч стояв мій дідусь, тримав мене за руку й радів з того, що наша мрія нарешті здійснилася.

 

Северин БАЙКА

Одного разу в Ізраїлі:історія черкаського мігранта